Якщо ми звернемося до Вікіпедії, то прочитаємо таке:
З квітня 2014 року Донецьк та його околиці стали одним з основних місць бойових дій у російсько-українській війні, в якій проросійські сепаратистські сили борються з українськими збройними силами за контроль над містом і прилеглими територіями.
Я розмовляю з Катею; вона, чоловік та двоє дітей (6 років і майже 1 рік) були змушені залишити свій будинок у Донецьку на початку цього року через безперервні обстріли. Зараз вони намагаються налагодити життя в новому місці у Литві: «Ні, ну, якщо рахувати Донецьк, то у нас взагалі почалася війна у 14-му році. Так? Ну ми просто були там, бо воно якось після 14-го все стихло. І якось з дому не дуже хотілося їхати. Завжди це дуже складно. Якщо чесно, кинути будинок, хоч би як там було, страшно. Ну, звичайно, коли вже цього року почалися обстріли такі, яких не було ні в 14-му, ні в 15-му році. Просто прилітали центром міста і прилітають досі. Загалом, там страшно, що робиться. Навіть не буду в ці подробиці вдаватися. Ми зібралися, поїхали, бо вже там не було моральних сил, у мене особисто не було. Діти, не хотілося їх цьому наражати. Тож взяли валізи, які змогли зібрати, та поїхали».
Спочатку дорога привела Катю з сім’єю до Таганрогу, розташованого на півдні Росії, оскільки туди було найпростіше потрапити з Донецька. Вони провели там близько місяця, намагаючись з’ясувати, чи зможуть вони зрештою повернутися додому чи їм потрібно буде продовжувати рухатися, щоб знайти постійне місце проживання. Катя називає той період їхнього життя підвішеним: ні вдома — ні в дорозі, ні залишитися — не втекти. Друзі та сім’я наполягали, що війна, ймовірно, буде тривалою, і саме тоді сестра зв’язала Катю із добровольцями з «Рубікуса». Поговоривши з нами про те, куди потенційно може переселитися родина Каті зупинилася на Литві: «Це не так далеко і від України від самої. І в принципі, тут і люди російськомовні. Якось мені здалося, що сюди буде якось краще. Душа покликала «.
Шлях до їхнього нового будинку був розбитий на п’ять етапів і пролягав через три кордони. Спочатку вони сіли на поїзд із Таганрога до Москви. Поїздка зайняла повних 24 години. «Це як цікаво і складно одночасно. Діти були раді, Владік особливо, старший. Він узагалі поїзд не пам’ятає. Коли він був на поїзді востаннє, йому було близько року, десь рік і кілька днів. Тобто їм це все було новинкою. Нам, звичайно, було складно, якщо чесно, з малою цілу добу в поїзді торохтіти. Ми просто розуміли, якось такий настрій, що ми їдемо десь таки на краще життя. Тому це якось завжди давало сили.
Волонтери в Москві посадили сім’ю Каті в автобус до Мінська, де їх зустріла місцева родина, яка дала притулок на ніч. Наступного дня вони продовжили шлях до латвійського кордону. Ось тут і почалися їхні пригоди. У той час, як Каті та дітям дозволили залишити Білорусь і перебратися до Латвії, її чоловіка не випустили через проблеми з документами. В черговий раз на допомогу прийшли волонтери «Рубікуса», і приблизно через чотири дні він зміг залишити Білорусь та об’єднатися із сім’єю, тепер уже у Литві. «Випустили. Так-так, бо інакше я не знаю взагалі, чим би ця вся історія зараз закінчилася, де б ми були, бо я сама з двома дітьми не змогла б просто фізично. Ну, Владік, він вже так, він дорослий. А одній мені було б дуже складно і працювати, і з дітьми», — каже Катя.
Після того, як сім’я прибула до Алітуса, місто на півдні Литви, через яке більшість українців вперше прибувають до країни, місцева влада направила їх до міста Паланга. Там їх поселили у готельному номері, який буде для них тимчасовим будинком, доки не знайдеться постійне житло або в Паланзі, або десь у Литві. Катя щаслива, що прислухалася до свого серця і що вони приїхали саме сюди: «Спочатку я сюди приїхала і через, напевно, чотири дні загалом, через Варшаву, приїхав чоловік. І ось тут ми об’єдналися, живемо в цій одній кімнатці. Але я дуже рада, що ми сюди потрапили. Місто класне, курортне, Балтійське море. Природа просто шалена, прямо дуже-дуже мені подобається. Місто дуже спокійне. Я просто тут заспокоїлася.
Ні, тут просто моя душа, душа на місці… Тобто нам тут скрізь відчинені двері та все, всі допомагають…
Але покинути будинок, як би там не було погано, це складно. По собі скажу, я розумію цих людей, які там зараз лишилися. Подітися нікуди. Це добре, що в мене знайшлися дівчатка, волонтери, я їм теж писала велику подяку. Словами це просто не описати, наскільки я вдячна, бо без них ми не виїхали б. Ми не знали всіх цих документальних тонкощів взагалі: і з перетином кордону, і взагалі, тобто ми б і фінансово не потягнули, звичайно, такий переїзд. Нас взагалі просто врятували…»
Сподіваємося, що Катя та її близькі знайдуть щастя на новій батьківщині.
З квітня 2014 року Донецьк та його околиці стали одним з основних місць бойових дій у російсько-українській війні, в якій проросійські сепаратистські сили борються з українськими збройними силами за контроль над містом і прилеглими територіями.
Я розмовляю з Катею; вона, чоловік та двоє дітей (6 років і майже 1 рік) були змушені залишити свій будинок у Донецьку на початку цього року через безперервні обстріли. Зараз вони намагаються налагодити життя в новому місці у Литві: «Ні, ну, якщо рахувати Донецьк, то у нас взагалі почалася війна у 14-му році. Так? Ну ми просто були там, бо воно якось після 14-го все стихло. І якось з дому не дуже хотілося їхати. Завжди це дуже складно. Якщо чесно, кинути будинок, хоч би як там було, страшно. Ну, звичайно, коли вже цього року почалися обстріли такі, яких не було ні в 14-му, ні в 15-му році. Просто прилітали центром міста і прилітають досі. Загалом, там страшно, що робиться. Навіть не буду в ці подробиці вдаватися. Ми зібралися, поїхали, бо вже там не було моральних сил, у мене особисто не було. Діти, не хотілося їх цьому наражати. Тож взяли валізи, які змогли зібрати, та поїхали».
Спочатку дорога привела Катю з сім’єю до Таганрогу, розташованого на півдні Росії, оскільки туди було найпростіше потрапити з Донецька. Вони провели там близько місяця, намагаючись з’ясувати, чи зможуть вони зрештою повернутися додому чи їм потрібно буде продовжувати рухатися, щоб знайти постійне місце проживання. Катя називає той період їхнього життя підвішеним: ні вдома — ні в дорозі, ні залишитися — не втекти. Друзі та сім’я наполягали, що війна, ймовірно, буде тривалою, і саме тоді сестра зв’язала Катю із добровольцями з «Рубікуса». Поговоривши з нами про те, куди потенційно може переселитися родина Каті зупинилася на Литві: «Це не так далеко і від України від самої. І в принципі, тут і люди російськомовні. Якось мені здалося, що сюди буде якось краще. Душа покликала «.
Шлях до їхнього нового будинку був розбитий на п’ять етапів і пролягав через три кордони. Спочатку вони сіли на поїзд із Таганрога до Москви. Поїздка зайняла повних 24 години. «Це як цікаво і складно одночасно. Діти були раді, Владік особливо, старший. Він узагалі поїзд не пам’ятає. Коли він був на поїзді востаннє, йому було близько року, десь рік і кілька днів. Тобто їм це все було новинкою. Нам, звичайно, було складно, якщо чесно, з малою цілу добу в поїзді торохтіти. Ми просто розуміли, якось такий настрій, що ми їдемо десь таки на краще життя. Тому це якось завжди давало сили.
Волонтери в Москві посадили сім’ю Каті в автобус до Мінська, де їх зустріла місцева родина, яка дала притулок на ніч. Наступного дня вони продовжили шлях до латвійського кордону. Ось тут і почалися їхні пригоди. У той час, як Каті та дітям дозволили залишити Білорусь і перебратися до Латвії, її чоловіка не випустили через проблеми з документами. В черговий раз на допомогу прийшли волонтери «Рубікуса», і приблизно через чотири дні він зміг залишити Білорусь та об’єднатися із сім’єю, тепер уже у Литві. «Випустили. Так-так, бо інакше я не знаю взагалі, чим би ця вся історія зараз закінчилася, де б ми були, бо я сама з двома дітьми не змогла б просто фізично. Ну, Владік, він вже так, він дорослий. А одній мені було б дуже складно і працювати, і з дітьми», — каже Катя.
Після того, як сім’я прибула до Алітуса, місто на півдні Литви, через яке більшість українців вперше прибувають до країни, місцева влада направила їх до міста Паланга. Там їх поселили у готельному номері, який буде для них тимчасовим будинком, доки не знайдеться постійне житло або в Паланзі, або десь у Литві. Катя щаслива, що прислухалася до свого серця і що вони приїхали саме сюди: «Спочатку я сюди приїхала і через, напевно, чотири дні загалом, через Варшаву, приїхав чоловік. І ось тут ми об’єдналися, живемо в цій одній кімнатці. Але я дуже рада, що ми сюди потрапили. Місто класне, курортне, Балтійське море. Природа просто шалена, прямо дуже-дуже мені подобається. Місто дуже спокійне. Я просто тут заспокоїлася.
Ні, тут просто моя душа, душа на місці… Тобто нам тут скрізь відчинені двері та все, всі допомагають…
Але покинути будинок, як би там не було погано, це складно. По собі скажу, я розумію цих людей, які там зараз лишилися. Подітися нікуди. Це добре, що в мене знайшлися дівчатка, волонтери, я їм теж писала велику подяку. Словами це просто не описати, наскільки я вдячна, бо без них ми не виїхали б. Ми не знали всіх цих документальних тонкощів взагалі: і з перетином кордону, і взагалі, тобто ми б і фінансово не потягнули, звичайно, такий переїзд. Нас взагалі просто врятували…»
Сподіваємося, що Катя та її близькі знайдуть щастя на новій батьківщині.