Я працювала в гуманітарній організації «Право на захист», була залучена зі ЗМІ та, володіючи деякою інформацією, розуміла, що чутки на порожньому місці не народжуються. Тому готувалися, наскільки це було максимально можливо у тій ситуації — запасалися всім необхідним, попереджали рідних, збирали «тривожні валізки». Але до чого ніхто, напевно, не був готовий — це до того, що окупанти, переступивши через усі норми міжнародного гуманітарного права, почнуть знищувати місто, жорстоко вбиваючи мирних жителів.
Практично з перших днів війни російські війська перекрили виїзд із Маріуполя, місто опинилося у повній блокаді. Гуманітарним коридором, що з’явився, змогли скористатися тільки ті, у кого був власний транспорт — у нас його не було. Єдиний шанс виїхати з міста з’явився наприкінці березня, коли машиною на свій страх і ризик виїжджали наші друзі. Але на той момент у місті точилися бої. Наші рідні жили у сусідньому районі, зв’язку з ними не було. Ми не могли переїхати та кинути їх. Після того, як нам вдалося пробратися до них і допомогти евакуюватися в безпечне місце, почали шукати можливість виїхати самим.
На той час колоборанти, які захопили владу в Маріуполі, вже запровадили обов’язкову процедуру фільтрації та майже повністю перекрили виїзд на підконтрольну територію України. Ми не хотіли їхати до останнього — сподівалися на швидку деокупацію. Але запаси грошей і продуктів добігали кінця, а працювати на злочинну владу ми не збиралися. До того ж, окупанти перейшли на розрахунки в рублях, штучно занизивши курс гривні. Єдиним варіантом залишити Маріуполь для нас було виїхати безкоштовним евакуаційним автобусом до Росії. Як потім звідти вибратися до Європи, я особисто погано уявляла, бо в новинах вже стала з’являтися інформація про те, що Росія навмисне блокує виїзд з країни, збираючи численні черги в пунктах пропуску. Ночувати з тваринами на кордоні не хотілося — кролика Бусіка та шиншилу Шушика було вирішено взяти із собою. Залишати їх у Маріуполі не було з ким, та й узимку в будинках без опалення вони просто змерзли б.
Знайомі, які виїхали раніше, порадили звернутися до волонтерів та надіслали їх контакти. Так ми дізналися про існування організації «Рубікус» і перед від’їздом відправили заявку про допомогу. Запакували речі, запаслися кормом для наших «щурят» і приїхали під виглядом біженців до пункту тимчасового розміщення у Таганрозі. Виявилося, з тваринами мандруємо не ми самі. Взагалі українці дивовижний народ, які не кинули в біді своїх вихованців. Безпородні кішечки, старенькі собачки — їдучи з дому, маріупольці забрали їх із собою. Перезнайомившись в автобусі, ми дізналися, що багатьом із цих людей, як і нам, допомагає «Рубікус». Дехто зізнався, що вже й не сподівався вибратися з окупації через відсутність коштів — ціни місцевих жадібних і без принципових перевізників давно побили всі рекорди.
Дотримуючись вказівок координатора «Рубікуса», електричкою з Ростова ми дісталися Москви, де на вокзалі нас зустріли волонтери, прихистили на час очікування автобуса, забезпечили продуктами і всім необхідним. Весь цей час хлопці з «Рубікуса» завжди були з нами на зв’язку. Вони не тільки координували нашу дорогу, а й відповідали на всі мої численні запитання, допомагаючи визначитися з вибором країни для отримання тимчасового притулку. Адже до останнього я сумнівалася, куди їхати, якщо насправді, на тебе ніхто ніде особливо й не чекає.
Росія, Білорусь, Латвія, Литва, Польща… Ми обрали Німеччину. Завдяки довгому, але оптимально побудованому координаторами «Рубікуса» маршруту, ми не ночували на кордонах, сама дорога вийшла легкою та комфортною. Кожному пасажиру нашого автобуса волонтери видали продуктовий набір, також подбали про наше харчування та ночівлю під час пересадок.
Що мене захопило найбільше, так це досвідчено збудований ланцюжок допомоги — ми ніколи не залишалися наодинці, на кожному відрізку шляху координатори передавали нас з рук до рук. Нам залишалося тільки діяти відповідно до інструкцій, що надсилалися — простих і чітких.
Зараз ми у безпеці в Німеччині, місто Фрайбург. Завдяки щасливому випадку виявилося, що тут живе наша координаторка «Рубікуса» Алла. Вона допомагає нам адаптуватися та призвичаїтися до нового місця. Бусику і Шушику вона подарувала шикарний будинок-клітку, від якого вони просто в захваті, після довгого перебування в тісній дорожній клітці.
Аллочка, дякую Вам за Вашу доброту, допомогу та підтримку!
Зі словами подяки, я також хочу звернутися до всіх волонтерів «Рубікуса» і тих людей, які допомагають зараз українцям вибратися з того пекла, в якому вони опинилися у зв’язку з агресією РФ проти їхньої країни. Дякую вам за вашу роботу, яка налічує вже сотні чи тисячі вивезених та врятованих життів людей та тварин! Вивезені із зони бойових дій, з окупації. Величезне людське дякую!
Практично з перших днів війни російські війська перекрили виїзд із Маріуполя, місто опинилося у повній блокаді. Гуманітарним коридором, що з’явився, змогли скористатися тільки ті, у кого був власний транспорт — у нас його не було. Єдиний шанс виїхати з міста з’явився наприкінці березня, коли машиною на свій страх і ризик виїжджали наші друзі. Але на той момент у місті точилися бої. Наші рідні жили у сусідньому районі, зв’язку з ними не було. Ми не могли переїхати та кинути їх. Після того, як нам вдалося пробратися до них і допомогти евакуюватися в безпечне місце, почали шукати можливість виїхати самим.
На той час колоборанти, які захопили владу в Маріуполі, вже запровадили обов’язкову процедуру фільтрації та майже повністю перекрили виїзд на підконтрольну територію України. Ми не хотіли їхати до останнього — сподівалися на швидку деокупацію. Але запаси грошей і продуктів добігали кінця, а працювати на злочинну владу ми не збиралися. До того ж, окупанти перейшли на розрахунки в рублях, штучно занизивши курс гривні. Єдиним варіантом залишити Маріуполь для нас було виїхати безкоштовним евакуаційним автобусом до Росії. Як потім звідти вибратися до Європи, я особисто погано уявляла, бо в новинах вже стала з’являтися інформація про те, що Росія навмисне блокує виїзд з країни, збираючи численні черги в пунктах пропуску. Ночувати з тваринами на кордоні не хотілося — кролика Бусіка та шиншилу Шушика було вирішено взяти із собою. Залишати їх у Маріуполі не було з ким, та й узимку в будинках без опалення вони просто змерзли б.
Знайомі, які виїхали раніше, порадили звернутися до волонтерів та надіслали їх контакти. Так ми дізналися про існування організації «Рубікус» і перед від’їздом відправили заявку про допомогу. Запакували речі, запаслися кормом для наших «щурят» і приїхали під виглядом біженців до пункту тимчасового розміщення у Таганрозі. Виявилося, з тваринами мандруємо не ми самі. Взагалі українці дивовижний народ, які не кинули в біді своїх вихованців. Безпородні кішечки, старенькі собачки — їдучи з дому, маріупольці забрали їх із собою. Перезнайомившись в автобусі, ми дізналися, що багатьом із цих людей, як і нам, допомагає «Рубікус». Дехто зізнався, що вже й не сподівався вибратися з окупації через відсутність коштів — ціни місцевих жадібних і без принципових перевізників давно побили всі рекорди.
Дотримуючись вказівок координатора «Рубікуса», електричкою з Ростова ми дісталися Москви, де на вокзалі нас зустріли волонтери, прихистили на час очікування автобуса, забезпечили продуктами і всім необхідним. Весь цей час хлопці з «Рубікуса» завжди були з нами на зв’язку. Вони не тільки координували нашу дорогу, а й відповідали на всі мої численні запитання, допомагаючи визначитися з вибором країни для отримання тимчасового притулку. Адже до останнього я сумнівалася, куди їхати, якщо насправді, на тебе ніхто ніде особливо й не чекає.
Росія, Білорусь, Латвія, Литва, Польща… Ми обрали Німеччину. Завдяки довгому, але оптимально побудованому координаторами «Рубікуса» маршруту, ми не ночували на кордонах, сама дорога вийшла легкою та комфортною. Кожному пасажиру нашого автобуса волонтери видали продуктовий набір, також подбали про наше харчування та ночівлю під час пересадок.
Що мене захопило найбільше, так це досвідчено збудований ланцюжок допомоги — ми ніколи не залишалися наодинці, на кожному відрізку шляху координатори передавали нас з рук до рук. Нам залишалося тільки діяти відповідно до інструкцій, що надсилалися — простих і чітких.
Зараз ми у безпеці в Німеччині, місто Фрайбург. Завдяки щасливому випадку виявилося, що тут живе наша координаторка «Рубікуса» Алла. Вона допомагає нам адаптуватися та призвичаїтися до нового місця. Бусику і Шушику вона подарувала шикарний будинок-клітку, від якого вони просто в захваті, після довгого перебування в тісній дорожній клітці.
Аллочка, дякую Вам за Вашу доброту, допомогу та підтримку!
Зі словами подяки, я також хочу звернутися до всіх волонтерів «Рубікуса» і тих людей, які допомагають зараз українцям вибратися з того пекла, в якому вони опинилися у зв’язку з агресією РФ проти їхньої країни. Дякую вам за вашу роботу, яка налічує вже сотні чи тисячі вивезених та врятованих життів людей та тварин! Вивезені із зони бойових дій, з окупації. Величезне людське дякую!